• Dasein by Ignatz (Miles Devens)

    Ago 13 2009, 21:45

    Dasein by Ignatz (Miles Devens)

    ___About one year ago I overheard how Ignatz
    (Bram Devens, also known as Miles Devens)
    sang his songs to somebody, – but evidently not to me and not to us, –
    so to whom? – I thought.
    Since then his music doesn’t let me to quiet down
    even when I don’t hear it for several days.
    ___ Its beauty is so intractable,
    that it is impossible to say definitely, –
    it has to sound in the hell or, however, in the paradise?
    But exactly already not in our history, because
    in the extent of this music all irreversibly has gone:
    confrontation of the slaves and the masters, the right-wings and the left-wings, the pops and the rock, etc.
    The whole of technical devices, including sound, has already destroyed.
    Fragments of its details, if you will the guitar without string, –
    those are tools of Ignatz.
    And, clearly, it doesn’t restrict the master and doesn’t concern him.
    He creates the melody from everything comes to hand,
    like Adam or, for instance, Andy Goldsworthy.
    But they had the feeling of tomorrow!
    In the Ignatz’s world there isn’t any «future generation of listeners».
    As if he stayed in this other world privately,
    and now it is all the same –
    where is the top or the bottom here, where is the melody or the creak.
    ___ Then only his listener – silent emptiness
    with the remote obscure gleam of the conflagration or maybe the dawn.
    ___ Clearly this emptiness is not English-speaking and
    not expecting grammatically correct utterance from him.
    That's why Ignatz utters to it without regulatory compliance.
    Nevertheless nothing of the kind as once Cocteau Twins,
    who like the birds for the elegance of the form
    have sung by their own «dialect».
    ___ This emptiness also is aesthetic unpretentious,
    and Ignatz doesn’t present it exquisite and usual «rock» moves.
    His own parts can play some instruments at once,
    which only in the culmination,
    as if groping one another,
    suddenly merge in one shrill harmony.
    ___Therefore Ignatz is not lost in the labyrinth of his ego or the requirements of «beauty»,
    on the contrary, his music is loaded with meaning pressure and
    its truth sends shivers down your spine.
    Hence it’s time to ask: what did he have to say to the emptiness?
    If only the despair and the hopelessness, then we have enough grieved,
    together with, for instance, Nirvana or Vincent Gallo.
    Oh no, Ignatz doesn’t tell us about his today’s temper,
    he as though renders an account for all our technical epoch
    without any tints and in such simplicity, about which we could dream.
    Yes, – it is still only an account for all that happened, with waiting for absolution…
    PS: I would like to let you know beforehand, Gentlemen: so what Ignatz is genius – if you have something to trust in, then don’t hurry to meet his works, because he has already ascertained: All Му Hopes Have Collapsed

    Присутність Ignatz’а (Miles Devens)

    ___Десь рік тому я підслухав як Ignatz
    (Bram Devens, відомий також як Miles Devens)
    комусь співав свої пісні, – але явно не мені, і не нам, –
    кому ж? – думав я.
    І відтоді його музика не дає мені заспокоїтись
    навіть тоді, коли її кілька днів не слухаю.
    ___Її краса настільки непіддатлива,
    що однозначно не можливо сказати,
    це в пеклі чи все-таки в раю вона має звучати?
    Але точно вже не в нашій історії, бо
    у світі цієї музики все безповоротно минуло:
    протистояння рабів і господарів, правих і лівих, «попси» і «року», тощо.
    Вся техніка, і в тому числі звукова, вже знищена.
    Уламки її деталей, а хоч і гітара без струни, – ось інструментарій Ignatz’а.
    І, зрозуміло, митця це зовсім не обмежує та й не обходить.
    Він створює мелодію із того, що першим попалось під руки,
    як Адам або, скажімо, Andy Goldsworthy.
    Але у цих же іще було відчуття завтрашнього дня!
    У світі ж Ignatz’а як ніби вже і нема якихось «майбутніх поколінь слухачів».
    Він нібито залишився в цьому іншому світі сам-на-сам,
    і тепер все одно – де тут верх, а де низ, де мелодія, а де скрип.
    ___Відтак, єдиний його слухач – мовчазна пустота
    з далеким неясним проблиском чи то пожежі, чи то, може, світанку.
    ___Зрозуміло, що ця пустота не англомовна і
    не жде від нього граматично правильного вислову.
    І тому Ignatz промовляє до неї без дотримання якої-небудь норми.
    Проте зовсім не так, як колись Cocteau Twins,
    котрі подібно до птахів для елегантності форми
    співали своїм власним «наріччям».
    ___Ця пустота також і естетично невибаглива,
    і Ignatz не представляє їй витончених і звичних «рокових» ходів.
    У нього власні партії можуть грати зразу кілька інструментів,
    котрі тільки в кульмінації,
    як ніби намацуючи одне одного,
    раптом зливаються в одну пронизливу гармонію.
    ___І все тому, що Ignatz не губиться в хащах свого ego або вимог «краси»,
    навпаки, його музика сповнена смислового напруження,
    правда якого сипить снігу попід шкіру.
    І тут пора спитати: що саме він мусив сказати пустоті?
    Якби тільки відчай та безнадія, то ми вже і без того насумувались,
    разом із, скажімо, Nirvana або Vincent Gallo.
    О ні, Ignatz не розповідає нам про свій настрій,
    він наче тримає звіт за всю нашу технічну епоху
    без барв і в такій простоті, про яку хочеться мріяти.
    Так, – поки що тільки звіт про все, що у нас тут натворилось, з очікуванням прощення…
    PS: Я хочу попередити Вас, панове: що з того що Ignatz є геній – якщо у Вас іще є на що звіритись, то не поспішайте знайомитися з його творчістю, бо ж він певно сказав: All Му Hopes Have Collapsed
  • Review: Ego-God by Barbagallo

    Mar 26 2009, 17:30

    Review: Ego-God by Barbagallo (2007 - barbie noja records)

    Till some time «Ego-God» would be a very risky name for any artwork. For the equation «Ego-God» Sufi Mansur Al-Hallaj was executed… Descartes wasn’t blamed for this formula, and it gave him the opportunity to empty the space to insignificant coordinates. It means that today it is all became possible, isn’t it?
    However, for the Sicilian artist Barbagallo «Ego-God» is rather a kind of declaration of his future great intentions, than an assertion of subjectivism. In fact, there are many other things in this album except «Ego», and they are nice and expressive of their own accord. And above all is that they form the complete pattern. That’s why you can listen to this album not by separate songs, but as a single whole.
    Author landscape is mainly not-urban. The horizon sometimes of the field, sometimes of the sea, sometimes of the room is clearly seen in his scenery. Because of that the most of the compositions inhere certain dreaminess and reverie, and sometimes mature sorrow.
    I’m glad to hear a kind of courage in formation of the tunes. They are, as a rule, have unexpected and brilliant conclusions. Relaxedness in making music is referred Barbagallo to Freefolk style. He succeeded, like a skilful sculptor, to cut off “unnecessary material” in the guitar sounding up to everyday or native sounds. I believe that the musician will keep his attachment to the natural sound, does not workaround with the help of modern sophisticated devices.
    Of course, there is a close connection with the rock-tradition in Carlo Barbagallo`s works. Pink Floyd of 69-70th often entered my head, and a sense of the tune reminded me Gomez. But it isn’t worthy to get tired by names of those albums «Ego-God» could be similar to. Because it cannot replace the necessity to spend the evening time in the land between «Ego» and «God», and then one more evening.
    Oleksandr Ali
    17 Nov 2008